понеділок, 4 липня 2022 р.

Україна (Русь) після нападу монгольської орди

Україна (Русь) після нападу монгольської орди виживала у формах вимушеного дроблення.
Керуючись науково-історичним аналізом, ми констатуємо, що була лише одна Русь – Київська. Ніякої іншої Русі НЕ було. І дроблення відбулося через повномасштабний напад монголів на українські землі.

Після Київської Русі - Литовсько-Руська держава
За часи монгольської навали (початок XIII ст) частина Русі збігаючі від поневолення та знищення об’єдналася з Литвою, а потім з Польщею. У першому випадку добровільно зформувалося Велике Князівство Литовське та Руське.

Про свої наміри приєднати до Литви "всю Русь" заявив брат Любарта, князь Ольгерд (1345-1377), який у 50-60-х рр. XIV століття поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 рр. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру, після цього звільнив Поділля та приєднав його до Великого Князівства Литовського та Руського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.
Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення та знищення. Литовські правителі казали українським князям: "Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо". Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів та бояр.

Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів "Руської правди" (Князя Ярослава Мудрого). Чимало Українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час вже досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.

Незагарбницький характер політики та відсутність внутрішніх кровопролитних дій на території України дали підстав багатьом історикам твердити, що Велике Князівство Литовське та Руське – це продовження давньої української державності як нащадки Київської Русі. При цьому, в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, українські князі мали пріоритети. Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об’єднанні довкола династії Гедиміна… Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду.

Київська Русь мала розвинуту культуру, і звісно, не могла не «ослов'янити» (1362—1385) —литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське та Руське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини (тобто білоруси та українці)».

Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. (1385—1480) від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського та Руського до складу Польської держави, щоб «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

В ці часи Москва, яка будувалася при монголах, окріпла та отримала незалежність від Орди починає претендувати на українські землі Київської Русі. Посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі» відбувалося у 1480—1569 роках.

З піднесенням Московського князівства, яке називало себе Московія, консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в централізовану державу.

Початок імперськості московитів
Отримавши незалежність від ординського іга у 1480 р. Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі», на що не має жодного права. Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp.

Немає коментарів:

Дописати коментар

При створенні коментаря просимо дотримуватися поваги один до одного. Коментарі, які підтримують війну, нещадно видалятимуться.