Україна – це ЄВРОПА
ТОП-10 фактів про Україну
Чим є сильною Україна і чому її так боїться росія
ФАКТ 6.
Україна - ЖИТНИЦЯ Європи
Україна може прогодувати 600 млн. людей (це вся Європа!)
На території України зосереджено майже 1/4 всіх світових запасів чорнозему Планети.
Саме тому врожаї тут високі, а продукти багаті на витамини та мікроелементи.
Україна є важливою сільськогосподарською країною:
1-е місце в Європі за площею пахотних земель;
1-е місце у світі з виробництва здорового насіння (без ГМО);
1-е місце в світі з експорту соняшнику та його олії;
2-е місце у світі з виробництва та експорту ячменю;
3-е місце у світі з вирощування кукурудзи;
4-е місце у світі з вирощування картоплі;
5-е місце у світі з виробництва ржи;
8-е місце у світі з виробництва та експорту пшениці;
5-е місце у світі з виробництва меду та вирощування бджіл (75 000 тонн);
9-е місце у світі з виробництва курячих яєць;
16-те місце у світі з виробництва та експорту сиру.
Тому Україна може задовольнити потреби у продуктах харчування 600 мільйонів чоловік!
А це майже вся Європа!
СЬОГОДНІ:
Росія, крім розв'язування війни, краде українське зерно, замінувала Чорне море.
Війна та блокування експорту з України загрожує голодом 15% населення Планети.
Вторгнення Росії в Україну матиме колосальні наслідки у всьому світі. Для тих, хто запитує: «Чому Україна?» відповідаємо: «Чому Україна має значення!».
РОДЮЧИСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА РИЗИКИ ЗАХОПЛЕНЬ
Як показував видатний дослідник повсякденності Фернан Бродель, протягом століть голод у Європі «повертався з такою наполегливістю, що ставав елементом біологічного режиму» . Голодні роки стали нормою по всій Європі: так, у XVI-XVIII ст. тільки у Франції голод у масштабах цілої країни траплявся 40 разів. Прямим наслідком недоїдання ставало зростання злочинності та поширення інфекційних хвороб.
Важливим фактором стало і те, що традиційні джерела зерна для Європи (Греція, Фракія, Єгипет) до XVI ст. поповнилися і експортом з України та Польші (Річ Посполита), які відправляли на експорт практично всю вироблену пшеницю, що дуже цінувалася в європейських країнах. Саме економічні відносини польської держави та України, що склалися в цей період, відіграло значну роль у подальшому духовно-політичному зближенні поляків та українців.
Перше повідомлення про родючість і достаток земель України, що тоді входили до складу польської держави, зустрічається у польського історика та хроніста Матвія Мєховського. У своєму «Трактаті про дві Сарматіі» (1517) він, описуючи територію сучасної України, вказував, що тамтешня земля «найбільш родюча в Європі і м'якокліматом». Практично дослівно ця фраза повторюється через сто вісімдесят років у французького польському дворі. Зважаючи на брак інформації та недосконалість механізмів її передачі, в цілому, симптоматичних явищ європейської історії навіть першої половини XIX століття, це твердження починає тиражуватися і незабаром стає стійким, з'являючись і в шляхових нотатках, і в офіційних звітах. Так, учасник походу Карла XII на Полтаву священик Іоганн Барділі писав про величезні врожаї пшениці в Україні, у зв'язку з чим її лишком вистачає і на виробництво хліба, і на алкогольні напої. Донесення французьких агентів 1771 і 1784 рр. без вказівки джерела інформації свідчать про «величезних, як будинки, бурти гниючої пшениці, якої можна було б прогодувати всю Європу» і про таку дешевизну пшениці, через яку місцеві жителі відмовляються від її обробки. Наприкінці XVIII ст. уявлення про неймовірну врожайність України стало аксіомою і перекочевало навіть на сторінки наукових досліджень.
Легенди про українську пшеницю продовжували поширюватись Європою і це стало предметом для агресії. Найбільшого поширення ці інформація набула в німецькій академічній думці.
ГОЛОДОМОР УКРАЇНЦІВ
При цьому, жахливим є той факт, що коли при розпаді Російської імперії у 1917-1918 роках радянська революційна Росія на чолі з Леніним знову окупувала більшу частину України, пообіцявши їй незалежність, але обманувши, у той час вони вже розуміли, що Україна ніколи не буде їхньою по добрій волі і тому почали викорінювання української нації, розпочавши страшний геноцид та голодомор!
Уявіть собі, з одного боку, Україна - житниця Європи і здатна нагодувати 600 млн чол на рік, з іншого боку - корінне населення України довели до того, що люди вмирали від голоду, забираючи у людей все зерно і всю худобу. Крім того, саме з 1918 по 1938 роки відбувалась примусова депортація українського населення у Сибір. Все це на думку ідеологів "денацифікації" повинно було знищити націю українців, яка не давала росіянам спокійно спати.
ФАКТ: Майже 20 країн - Австралія, США, Польща, Канада, Угорщина, Португалія, Грузія, Еквадор, Естонія, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, а також Ватикан як окрема держава - визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Але лише Росія заперечує геноцид. Розумієте чому? На ворі - шапка горить.
За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було. На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" - списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів. У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям. Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії.
Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках ще входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.
Тобто голод організували лише там, де жили українці під окупацією РСФСР.
Важливим фактором стало і те, що традиційні джерела зерна для Європи (Греція, Фракія, Єгипет) до XVI ст. поповнилися і експортом з України та Польші (Річ Посполита), які відправляли на експорт практично всю вироблену пшеницю, що дуже цінувалася в європейських країнах. Саме економічні відносини польської держави та України, що склалися в цей період, відіграло значну роль у подальшому духовно-політичному зближенні поляків та українців.
Перше повідомлення про родючість і достаток земель України, що тоді входили до складу польської держави, зустрічається у польського історика та хроніста Матвія Мєховського. У своєму «Трактаті про дві Сарматіі» (1517) він, описуючи територію сучасної України, вказував, що тамтешня земля «найбільш родюча в Європі і м'якокліматом». Практично дослівно ця фраза повторюється через сто вісімдесят років у французького польському дворі. Зважаючи на брак інформації та недосконалість механізмів її передачі, в цілому, симптоматичних явищ європейської історії навіть першої половини XIX століття, це твердження починає тиражуватися і незабаром стає стійким, з'являючись і в шляхових нотатках, і в офіційних звітах. Так, учасник походу Карла XII на Полтаву священик Іоганн Барділі писав про величезні врожаї пшениці в Україні, у зв'язку з чим її лишком вистачає і на виробництво хліба, і на алкогольні напої. Донесення французьких агентів 1771 і 1784 рр. без вказівки джерела інформації свідчать про «величезних, як будинки, бурти гниючої пшениці, якої можна було б прогодувати всю Європу» і про таку дешевизну пшениці, через яку місцеві жителі відмовляються від її обробки. Наприкінці XVIII ст. уявлення про неймовірну врожайність України стало аксіомою і перекочевало навіть на сторінки наукових досліджень.
Легенди про українську пшеницю продовжували поширюватись Європою і це стало предметом для агресії. Найбільшого поширення ці інформація набула в німецькій академічній думці.
З одного боку, слід підкреслити, що у німецьких землях, до другої половини ХІХ ст. існували в роздробленому вигляді, саме ідея єднання з раннього Середньовіччя, на фоні спустошливих воєн і голоду, була лейтмотивом життя цілих поколінь, що виявилося в колонізації німцями територій Східної Європи, що стала подальшою зоною їх особливої уваги.
З іншого боку, в даному контексті представляється ключовою ідея про приєднання українського зернового «оазису» до Німеччини для противаги британській та французькій колоніальній імперіям, яка оволоділа розумами німецьких еліт після об'єднання німецьких держав до імперії в 1871 р. та приєднання її до колонії. У цей час на тлі нового стрибка індустріального розвитку в урбанізованих районах Європи намітилася аграрна криза, пов'язана, на думку британського історика Е. Хобсбаума, з тим, що сільське населення стало відігравати роль не тільки годувальника міста, а й резерву робочої сили для нього. У цьому зв'язку значення зовнішніх джерел якісних злаків породило попит на пшеницю і світове зростання цін на неї, що, у свою чергу, спровокувало її експансію на європейський ринок.
На рубежі XIX-XX ст., Україна вийшла в число найбільших країн-експортерів пшениці. При цьому, Україна на той час буда окупована Російською імперією і тому діячі українського національного руху, націлившись на стратегічний союз з Німеччиною, прямо стали звинувачувати російську владу в економічній експлуатації України та присвоєння виробленого зерна. За їх даними, вивезення з України в 4-9 разів перевищувало ввезення (причому 86% вивезення становила сільгосппродукція), і тільки це підтримувало позитивний господарський баланс.
Справді, експорт української пшениці, за умов збільшення її товарного виходу (з 11,4 % наприкінці XIX ст. до 26,7 % на початок Першої Першої світової), грав чималу роль економіці російської імперії. У 1910-1911 pp. українські губернії виробляли 19,6 млн. тонн зерна на рік, з них 4,9 млн. тонн (тобто близько чверті врожаю) через чорноморські порти йшло на експорт, перш за все, до тієї ж Німеччини.
З іншого боку, в даному контексті представляється ключовою ідея про приєднання українського зернового «оазису» до Німеччини для противаги британській та французькій колоніальній імперіям, яка оволоділа розумами німецьких еліт після об'єднання німецьких держав до імперії в 1871 р. та приєднання її до колонії. У цей час на тлі нового стрибка індустріального розвитку в урбанізованих районах Європи намітилася аграрна криза, пов'язана, на думку британського історика Е. Хобсбаума, з тим, що сільське населення стало відігравати роль не тільки годувальника міста, а й резерву робочої сили для нього. У цьому зв'язку значення зовнішніх джерел якісних злаків породило попит на пшеницю і світове зростання цін на неї, що, у свою чергу, спровокувало її експансію на європейський ринок.
На рубежі XIX-XX ст., Україна вийшла в число найбільших країн-експортерів пшениці. При цьому, Україна на той час буда окупована Російською імперією і тому діячі українського національного руху, націлившись на стратегічний союз з Німеччиною, прямо стали звинувачувати російську владу в економічній експлуатації України та присвоєння виробленого зерна. За їх даними, вивезення з України в 4-9 разів перевищувало ввезення (причому 86% вивезення становила сільгосппродукція), і тільки це підтримувало позитивний господарський баланс.
Справді, експорт української пшениці, за умов збільшення її товарного виходу (з 11,4 % наприкінці XIX ст. до 26,7 % на початок Першої Першої світової), грав чималу роль економіці російської імперії. У 1910-1911 pp. українські губернії виробляли 19,6 млн. тонн зерна на рік, з них 4,9 млн. тонн (тобто близько чверті врожаю) через чорноморські порти йшло на експорт, перш за все, до тієї ж Німеччини.
ГОЛОДОМОР УКРАЇНЦІВ
При цьому, жахливим є той факт, що коли при розпаді Російської імперії у 1917-1918 роках радянська революційна Росія на чолі з Леніним знову окупувала більшу частину України, пообіцявши їй незалежність, але обманувши, у той час вони вже розуміли, що Україна ніколи не буде їхньою по добрій волі і тому почали викорінювання української нації, розпочавши страшний геноцид та голодомор!
Уявіть собі, з одного боку, Україна - житниця Європи і здатна нагодувати 600 млн чол на рік, з іншого боку - корінне населення України довели до того, що люди вмирали від голоду, забираючи у людей все зерно і всю худобу. Крім того, саме з 1918 по 1938 роки відбувалась примусова депортація українського населення у Сибір. Все це на думку ідеологів "денацифікації" повинно було знищити націю українців, яка не давала росіянам спокійно спати.
Географія голодомору: Масовий голод був по всій території України, а також на Поволжі і Кубані (які історичними частинами України, де жило багато етнічних українців - ці териториії дотепер знаходяться під окупацією рф).
Жертви голодомору: щонайменше 5 млн. - щонайбільше 10,5 млн українців (кожний третій на той час!!!) загинули від час голодомору.
Організатор голодомору: комуністичний російський режим.
ФАКТ: Майже 20 країн - Австралія, США, Польща, Канада, Угорщина, Португалія, Грузія, Еквадор, Естонія, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, а також Ватикан як окрема держава - визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Але лише Росія заперечує геноцид. Розумієте чому? На ворі - шапка горить.
2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не передбачене.
У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо "жахливим злочином проти народу України та людяності". Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.
У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні оголосив про геноцидний характер Голодомору і намір керманичів СРСР Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити українську націю.
У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо "жахливим злочином проти народу України та людяності". Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.
У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні оголосив про геноцидний характер Голодомору і намір керманичів СРСР Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити українську націю.
За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було. На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" - списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів. У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям. Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії.
Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках ще входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.
Тобто голод організували лише там, де жили українці під окупацією РСФСР.
Одним з перших про голод в Україні як тоді частині СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян. Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр. Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
У березні 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Сталіна. Врешті він проїхав Україною та зафіксував жахіття, які там коїлись.
Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю "Тут немає хліба" про голод в Україні, яку передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.
У 2019 році вийшов фільм Агнешки Холланд "Ціна правди" про трагічну долю Гарета Джонса та голод.
#геноцидукраїнців
Немає коментарів:
Дописати коментар
При створенні коментаря просимо дотримуватися поваги один до одного. Коментарі, які підтримують війну, нещадно видалятимуться.