Дисиденські рухи

Є популярна думка, що в СРСР всі були згодні з тоталітарним режимом, усі підтримували партію і були всім сердцем за "Союз нерушимый".  Але таке уявленя склалося тому, що тих, хто думав хоч трішки по іншому винищували: забороняли друкувати твори рідною мовою, душили цензурою, звільняли з роботи, відправляли у табори на виховні роботи, психіатричні клініки, вбивали. І все це таємно, або прикриваючись зрадою своєї держави. Але не дивлячись на силу пропаганди в СРСР (яку ми і зараз бачимо на прикладі росії), попри всі заборони і приниження, були люди, що все своє життя віддали на боротьбу проти режиму і за незалежність України.

Такі люди називались «дисидентами», що означає «незгодний». А потім це поняття і взагалі стало синонімом слова «правозахисник». Дисидентський рух виник у 50-х роках в Украіїні і швидко захопив усі регіони і великі міста. Причин було дуже багато, але переважали політичні: відсутність справжньої самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь- які законні можливості для зміни влади та призвела до небаченої бюрократизації системи управління. 

Також, не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно- культурного розвитку. 

Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, протиріччях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.

Через це утворилось декілька течій дисиденства, проте вони не були чітко розмежованими і частіше поєднувались. Але головною ознакою цього руху була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася прав нації, а друга – прав людини. Характерною особливістю поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, а розглядали як одне ціле.

Перші організації опозиційного руху створили активісти ОУН і УПА, які в середині 1950-х років після припинення збройної боротьби шукали нових методів продовження боротьби з владою. Певний час вони намагалися продовжити підпільну роботу, але зрозумівши, що не можуть чинити масовий опір владі поєднали її з легальними методами.

Учасниками спілок були представники інтелігенції. Молоде покоління письменників, твори яких не друкували через радянську цензуру, художників, які малювали не так, як вчили в універститетах, студентів, яких звільнили з навчальних закладів через їх позицію. Популярним методом боротьби стало поширення листівок, «самвидаву», заборонених творів, що містили в собі антирадянські заклики. Цей інструмент самовираження розглядався українською інтелігенцією як один із шляхів утілення в життя проголошеної конституцією свободи слова. 

Наприклад, лише за перше півріччя 1961 р. в СРСР було розповсюджено 7,7 тис. листівок і листів, виготовлених 2,5 тис. авторів. Доповідна записка КДБ засвідчувала: «У листівках і анонімних листах містяться заклики до активної боротьби проти чинного в СРСР ладу, злісні наклепницькі вигадки щодо окремих керівників радянської держави, націоналістичні настрої, невіра в побудову комуністичного суспільства в нашій країні, наклепи на радянську демократію. В ряді анонімних документів висловлюється ненависть до КПРС і комуністів, погрози на адресу місцевого партійного і радянського активу».

Відчуваючи, що цей опозиційний рух створює серйозну небезпеку правлячому режиму, партійні структури України спрямували на боротьбу з опозицією органи КДБ. Але вони були змушені відмовитись від прямих репресій, частіше застосовуючи профілактичні методи, «виховну» роботу з громадянами, що «випадково потрапили на ворожий шлях». Не дивлячись на процеси лібералізації, каральні органи працювали досить активно, викриваючи та ліквідуючи «націоналістичні антирадянські угрупування», та притягуючи до кримінальної відповідальності їх учасників. З метою посилення боротьби проти «інакомислячих» в 1961 р. були введені в дію нові карні кодекси. Статті 61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда») Карного Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами, на їх розсуд. Радянські тюрми в результаті були переповнені політв'язнями.

Учасників Української робітничо-селянської спілки, яка в своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький шлях здобуття незалежності України,  було виявлено та заарештовано. Їм був оголошений судовий вирок за звинуваченням у «зраді Батьківщини» Л. Лук’яненка було засуджено до розстрілу (згодом смертний вирок замінено 15-річним терміном ув’язнення), І. Кандибу — до 15, С. Вірун — до 11, інших членів спілки засуджено до 10 років ув’язнення. 

У середині 60-х років прокотилася хвиля арештів дисидентів. Удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції. Заарештовані були Іван Світличний, брати Богдан і Михайло Горині, Михайло Косів та інші. Їм не пред'явили конкретних звинувачень, але натомість у республіці почали активно розповсюджуватись чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була вочевидь сфабрикованою і носила характер відвертої розправи. Саме ці події стали поштовхом для детального дослідження джерел і причин, що зумовили акції рішучого протесту української інтелігенції Іваном Дзюбою, які він потім виклав у праці під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та надіслав партійному і радянському керівництву СРСР і Української РСР. Написана з великим талантом і ерудицією, книга І.Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського національно-визвольного руху й мала величезний вплив на формування його ідеологічних концепцій. Керівництво республіки домоглося звільнення І.Дзюби з роботи і робило все для того, щоб він публічно зрікся написаного. Йому навіть цинічно пропонувалося написати статтю про розквіт радянської України в «сім'ї народів-братів». Зрештою, І.Дзюбу заарештували і 18 місяців протримали за ґратами, а згодом примусили написати у Спілку письменників України покаянного листа. 

Під час однієї з прес-конференцій за участю Хрущова на Заході відбулась знакова подія, яка дала поштовх новому виду репресій. Йому поставили питання: «Нам відомо, що у вашій країні – є політв'язні. Чому ви це приховуєте?» Розлючений Хрущов різко відповів: «У нас немає ніяких політв'язнів. Невдоволення радянською владою можуть проявляти тільки психічно хворі люди, божевільні!».

Так в СРСР запрацював новий інструмент боротьби з незгодними – каральна психіатрія. Разом з цим з'явився і новий діагноз – «вялотєкущая шизофренія». Цікаво те, що крім Радянського Союзу цього діагнозу ніде не існувало. Жертвами каральної психіатрії в СРСР стали близько двох мільйонів «інакодумців». В психіатричних лікарнях катували - вводили надвеликі дози препаратів, від яких люди ставали фактично недєєздібними, а побиття взагалі вважалися нормою. Навіть переслідування та ув'язнення не лякали українських дисидентів так, як спеціальні психіатричні лікарні. 

Як бачимо, концепція вільної України заважала російським політикам і тоді. Вони намагались заткнути рота тим, хто висловлював свою позицію. Але зараз, вони надто слабкі для цього, адже про Україну знає весь світ. ПРО ВІЛЬНУ І НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ! 

Авторка: Данілова Анна