Вважається що термін «козаки», щодо південно-українського населення Великого князівства Литовського та Руського, вперше було вжито 1492 року в листуванні великого князя з кримським ханом, який нарікав на похід киян та черкасців під Тягиню. Хан нарікав відомим собі (татарським/тюркським) словом «Kazak» — «вільна, незалежна людина», «шукач пригод», «бурлака»
Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-их років XV ст., йшлося про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством. Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».
Українські козаки — це війська, які були організовані задля оборони українських (південно-руських) земель, що увійшли до складу Князівства Литовського та Руського, від татарських орд (нащадків монгольскої орди), в межах християнсько-мусульманського цивілізаційного протистояння, на теренах сучасної України.
Згодом, ці війська брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої, а від XVII ст., під час Визвольної війни, супроти і останньої.
Таким чином, козацтво – це винахід українців як окрема професія. Етнічно козацтво складалося переважно зі слов'ян. Пізніше військова майстерність українців стала відомою і в Османскькій імперії, і тому полки Яничарів складались, перш за все, з слов’ян, які перенавчалися з малого віку у монастирях-казармах. З кінця XVI —XVII ст. вони перетворилися на потужну консервативну політичну силу, учасників всіх султанських перевороротів, наприкла у 1622, 1623 и 1807 рр.
І сьогодні по військовій майстерності військових ми бачимо, що українці – нащадкі козаків.
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.
Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького. Вишневецький Дмитро (Байда, 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда.
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини.
Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького - на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до Англії.
У XIV—XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграрний характер, набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.), виникли фахові ремісничі об'єднання — цехи, виникають перші зародки мануфактурного виробництва, у містах запроваджено Магдебурзьке право.
На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани, які утворювали елітну, аристократичну групу - основу державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.
Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя.
Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережою єзуїтських навчальних закладів.
Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.
Немає коментарів:
Дописати коментар
При створенні коментаря просимо дотримуватися поваги один до одного. Коментарі, які підтримують війну, нещадно видалятимуться.