Олесь Гончар називав Симоненка «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко — «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди". Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею". А Євген Сверстюк якось зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.
Василь Симоненко, деяким відомий як автор віршів про любов до України з підручників літератури, деяким - як представник руху шістдисятників. Відома постать в історії України, людина, що зробила величезний вклад у розвиток українької літератури, журналіст та громадський діяч. А для когось - коханий чоловік з неперевершеними, палкими, повними романтики і любові листами.
Громадська діяльність
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Його поезії були дуже популярними, на літературних вечорах вони викликали без перебільшення фурор своєю сміливістю, новизною, майстерністю. Він став душею цього Клубу, жив ним.
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія була сатирою на радянський лад. Завдяки ним Симоненко ввійшов в історію як борець за державний і культурний суверенітет України. Через радянську цензуру багато поезій Симоненка не видавали, а вірші, які все ж таки допускалися до друку, коригувалися. За життя поета вийшла лише збірка поезій «Тиша і грім» та дитяча казка «Цар Плаксій та Лоскотон»
Кохання
Працюючи в газеті «черкаська правда» закохався у дівчинку-кур’єрку Люсю, з якою згодом одружився. Саме їй він присвятив найзворушливі рядки своїх листів, що писав будучи далеко від неї на навчанні чи роботі. Зізнався у коханні словами «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Лагідно називав "Малюся", "Мила моя дівчинко", "Кнопочко", та «Малеча». Листи Василя Симоненка до Люсі-малюсі ніби щира сповідь поета перед коханою людиною, що зрештою переливається у поетичні рядки.
«Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю мільйон разів. Губи не заболять — не бійся.»
«Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю мільйон разів. З голови до п’ят. Люблю. Рахую хвилини до зустрічі.»
«Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив.»
Не дивлячись на щире і відверте кохання поета у кожному рядку, Люся не дуже любила відповідати лагідно, та й взагалі відповідати. За що її не один раз жартівливо корив у своїх листах Симоненко. Деякі навіть говорять, що ставилась до нього байдуже і не любила на справді.
Арешт і смерть
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звісно, обурився. Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили. Цей напад, вочевидь не був випадковим, адже радянську владу не влаштовувала діяльність Симоненка і це була гарна нагода заарештувати цого. Але завдяки друзям, Симоненко вийшов із в’язниці вже на наступний день.
Після побиття після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.
14 грудня 1963, у 28 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. По смерті Василя Симоненка Люся матиме другу сім’ю. Але любовні листи, які писав їй Василь, збереже. У1996 році, відчувши подих смерті, передала їх одному з друзів поета. Під час похорону до їх рук потрапляють також його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
Така сумна, трішки загадкова доля молодого українського поета, ще однієї людини, життя якої вкоротив та понівечив радянський союз. Але не дивлячись на це, зараз ми можемо шанувати велику літературну спадщину, що залишив нам цей поет і яка зараз, як ніколи доречна. Особливо вірш «Де зараз ви, кати мого народу?». Його можете прочитати нижче:
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Авторка: Анна Данілова
Немає коментарів:
Дописати коментар
При створенні коментаря просимо дотримуватися поваги один до одного. Коментарі, які підтримують війну, нещадно видалятимуться.